наш перчик не ходить в садочок. історія непроста, переказувати в деталях довго, але підсумувати в кількох словах можна так: іноді мій синочок буває агресивним, а дорослим, що завжди зайняті дуже важливими справами, найчастіше буває ніколи витрачати час та вкладати душу, щоби побачити, зрозуміти і вирішити проблему маленької дитини, через яку та іноді, не в змозі знайти інший спосіб, поводиться занадто активно. прикро, що ніколи вихователям, на яких ти звикаєш покладатися і котрим довіряєш рідне дитя на півдня.отож, доводиться якось інакше планувати найближче майбутнє для перчика: розваги, навчання тощо. добре, що тепер мама зможе більше бути разом з синочком. погано, що набагато менше перчик спілкуватиметься із дитячим колективом --- поза садком, та ще й взимку набагато менше можливостей погратися з однолітками чотири-п'ять годин на добу.
читаю оповідь яни про те, як вона вправляється з 4-місячною марічкою та її ставлення до материнства, і... знімаю капелюха. молодець =) собі ж міркую: дуже багато людей лінуються, а найчастіше, мабуть, просто не вміють ділитися своїм душевним теплом з дітьми... їм, здається, простіше й спокійніше трохи відсторонитися від дитини, і розглядати/вивчати, наче якийсь природній феномен чи катаклізм, а трохи повивчавши --- повчати/керувати, наче то якийсь робот, механічна лялька... жах.
а варто було б любити --- і поважати! --- маленьких людей.
втім, песимізм --- не мій настрій, все буде гаразд.