у минулі вихідні переглянув фільм «громадянин кейн» (citizen kane): миленька дивилася його раніше, довго-довго пропонувала й мені... здався.не знаю, чого я чекав від фільму, знятого у далекім-далекім 1941-м році. адже пройшло майже сімдесят років — час життя цілого покоління... світ дуже змінився, а кінематограф — так і взагалі переродився. тричі.
але ж з іншого боку «громадянин кейн» став свого роду легендою, і досі залишився в умах критиків і просто кінолюбителів як взірець... чогось-там. чого?
кіно
отже, першу третину фільму дивився, підсвідомо чекаючи чогось особливого... даремно=/ другу третину спостерігав з розчаруванням і легким подивом: і оце шедевр? третю вже просто нудився перед екраном — але полишати фільм на півдорозі я не люблю, тож довелося терпіти.аж тоді останні три хвилини... розірвали світ навпіл: до і після. дві години нудного дійства розкрилися, як трояндовий бутон.
щось схоже я відчував лише кілька разів у житті, мабуть... зокрема переглядаючи вперше «бійцівський клуб» та читаючи «волхва» джона фаулза.
банальщина чи шедевр?
тепер найскладніше... зайду здалеку: в чім цінність справжнього мистецтва? наскільки насправді цінні для тебе найдорожчі картини світу? приміром, «номер 5» джексона поллока ($150 млн.), «іриси» ван гога ($102 млн.) чи «побиття немовлят» рубенса ($92 млн.)?одна справа — визначати ціну цих полотен, як товару: рідкісного, ексклюзивного. але до чого тут мистецтво?
інша справа — знайти у творі частинку себе, якісь свої власні переживання. тільки в цей момент — можливо, на коротку мить? і водночас назавжди, безповоротно — мистецтво виростає в душі, повстаючи над ремеслом.
от так і з «громадянином кейном». сам по собі фільм — на 99% банальщина: і сюжет без якоїсь особливої глибини, і персонажі (декого взагалі грали не професійні актори) якісь пласкі... я вже мовчу про спецефекти =)
аж раптом — буквально зненацька! певно, так і задумано — бабах! кіно б'є розслабленого, змученого очікуванням «родзинки» глядача у найслабкіше місце. туди, де живе страх самотності, котрий змушує нас шукати любові, яка б наповнила нас, захистила, наділила сенсом існування. туди, де живе дитина, з якої ми наче виростаємо, але так ніколи й не виростемо.
резюме
повернуся до початку. я збирався написати, що фільм нудний =) але зараз рука не піднимається: після перегляду я залишився наодинці з надзвичайно сильними переживаннями і неспокійними думками... такі миттєвості варто цінувати.персональний рейтинг: 4/5
чи треба дивитися це кіно? треба. навряд чи я його переглядатиму так, як я переглядаю «великого лебовського», смакуючи кожну сцену, кожен діалог — ні. але, мабуть, переглядатиму — заради можливіості ще раз пригадати оте відчуття, коли світ перевертається і ти опиняєшся перед дзеркалом, а звідти на тебе дивиться... дитина. сама-самісінька в цілому світі. з величезними і ще такими довірливими очима.
p.s. я почав готувати цей допис 23-го ввечері, але враження були ще настільки сильними, що я ніяк не міг «швиденько» накидати текст і клацнути кнопку «публікувати»... знадобилося п'ять днів, щоби спокійно повернутися до теми і закінчити текст.
p.p.s. а що пише про «кейна» цінитель у блозі «двері в кіно»?