змучений цим рятуванням нарід якось дивно реагує: музику наче слухає, але на знайомих митців попсової сцени починає дивитися з подивом, недовірою та зневагою, — бо не люблять люди нещирого, оплаченого їхніми ж грошима карнавалу.
такий вже в нас нарід — тільки дай пальцями потикати і чужі гроші полічити, га?
і от щоби направити той народ на путь цивілізованої, поміркованої оцінки справжньої творчості, щоби відучить зважати на розміри рейдерів та джерела їх оплати — кинулися багато хто з гучних імен роз'яснювати, повчати і виховувати.
мовляв, яка різниця, хто платить? митець — якщо він справжній митець — горить і творить незалежно від цифри на ціннику. а їсти ж йому треба щось? от нехай політики і платять, аби тільки нам з вами було що послухать. тим більше, що на результати виборів усі ці концерти не вплинуть — піддакують експерти.
понятно, народ?
так от, панове митці, мені не дуже це понятно. і от чому. одна справа — стояти на помаранчевому майдані (або на блакитній площаді, що суті не міняє) і співати за ідею, якою ти гориш разом із тими трьостами тисячами сердець на площі, і ще кількома мільйонами в домівках біля телевізорів…
…і зовсім, зовсім інша справа — просто відробляти свій хліб з маслом не просто співаючи на концерті, а підписуючись під популістськими гаслами. якими б красивими вони не видавалися, і як нейтрально не були б оформлені.
чи ясно тепер вам, панове митці? не ясно — то я продовжу.одна справа разом будувати барикади (і байдуже, з якої сторони — аби щиро!), разом стояти за свою версію правди. і зовсім інша справа — підносити патрони тому, хто перший запросив і краще заплатив.
так зрозуміліше?
або ще ось так, прошу: чи не залучали, скажімо,
p.s. ну а музика… звучить вона, звісно, однаково, незалежно від того, хто платить.