але інколи в розмові з батьками або десь у старих фотоальбомах промайне щось, і на секунду, одну лише мить якийсь спогад стане раптом перед очима — та ні, перед всіма твоїми чуттями — так свіжо і гостро, наче цю мить ти знову переживаєш дитиною.
от втрапив у rss-стрічці на допис без назви у блозі читомо — про національну бібліотеку україни для дітей — і пригадалося, як ще дитиною їздив туди з мамою. для мене, малого, це був неблизький світ: спершу автобусом до метро «святошино» (саме так називалася тоді станція), а від «нивок» — загадковим, бо завжди незвично пустим автобусом номер 47 — під двері бібліотеки.
весь цей маршрут я ще не міг сприймати «географічно», як доволі коротку ламану на карті з проміжними пунктами пересадки… я сприймав і приймав його лише як надзвичайно довгу — для дитини! — низку найрізноманітніших вражень.
…і підсвідомо я відчував, що бібліотека наче знаходиться десь на краю світу.
там, де довкола ще є будинки — але невеличкі, темно-сірі, заховані в сутіні дерев, і довкола завжди вечір. загадкова країна, яка просто ніяк не може бути частиною нормального великого міста. хоча і знаходиться «десь тут».
незвичний інтер'єр бібліотеки, непорушна тиша, а також абсолютно фантастична (для радянського часу) можливість слухати там аудіокнижки в окремій залі — все це додавало кожній поїздці туди елементу якоїсь пригоди.
а тепер я можу доїхати до неї за 10 хвилин автівкою. і ніякої магії там більше нема, мабуть.