держава — це (вибачайте за банальність з інститутського курсу політології) апарат насильства, якому (у випадку демократичного устрою) народ делегує владу для виконання певного кола важливих для суспільства функцій — в першу чергу економічних, правових, політичних: суспільство дозволяє державі обмежувати свободи кожного окремого громадянина в обмін на… на що?!
що гарантує нам наша держава?
правопорядок та безпеку?! працевлаштування? добробут або хоча б дах над головою?! базовий набір прав та свобод?! ну хоч щось?!
да, держава все це, і більше регулярно декларує. але нічого — нічого! — не гарантує. ще раз повторити?
наша держава нічого нам не гарантує!
я навіть не коментуватиму цієї тези: цинізм влади сягає вже таких висот, коли тільки сліпий, глухий і дурний — або просто політик — буде сперечатися з цим. держава, увесь цей безликий апарат глибоко і відверто зневажає нас усіх, і кожного зокрема. а ми — змушені це терпіти. більше того, щоби захистити свою психіку, ми звикаємо вважати це нормою.
люди, що мали нагоду пожити за кордоном в трішки більш цивілізованих країнах, повертаються додому і надовго впадають в депресію — аж поки знову не адаптують свою психіку до цієї дійсности, призвичаять свій зір та слух запобігливо відфільтровувати страшну правду:
наша держава цинічно паразитує на суспільстві, нічого не даючи взамін
а найстрашніше те, що навіть та надія, котру я колись плекав… котру плекає, в силу чи то юнацького оптимізму, чи запобіжно подарованої природою «дитячої» глупоти — навіть та надія кудись випаровується, коли тобі виповнюється 30-35 років. одного ранку ти оглянешся довкола, щоби раптово, незвично гостро, як біль в серці, відчути і побачити…
…мільйони дітей, які ще вірять у щасливе майбутнє…
…і мільйони старих в чергах за пенсіями, в чергах у поліклініках, в чергах на кладовища…
знаєте, що? я не хочу більше жити з цією державою. а ще більше я не хочу, щоби вона так само з’їла і моїх дітей, не давши їм жодних гарантій в обім на їхню щиру віру в те, що чесною працею можна здобути щастя.