я вже майже нічого не пам’ятаю. мені було десять — школяр, третьокласник. у пам’яті постають лише окремі клаптики: стривожено-стримані повідомлення в телевізорі, непевні перемови дорослих, чутки про розпилення якихось хімікатів над києвом і прохання не виходити з дому уночі.
пам’ятаю, що паніки не було — для цього ж потрібно, щоби інформація розповсюджувалася якось швидше, ніж від сусіда до сусіда, а головним джерелом інформації був телевізор … ми, діти, залишалися безтурботними — але довкола відчувалася напружена тривожність, особливо восени, коли стримувати інформаційну блокаду влада вже не могла, і по телебаченню почали показувати сюжети про те, що насправді трапилося в прип’яті.
але то буде пізніше, — а влітку, після закінчення учбового року, були незвичні ряди автобусів перед школою і масова (як пізніше я зрозумів) відсилка дітей до піонерських таборів. так ми з молодшим братом замість поїхати одразу на львівщину, як щоліта до того — провели, здається, місяць десь під ворошиловградом (нині луганськ)… тоді ми навіть не уявляли собі, де це і як далеко від києва. клаптики спогадів: спекотне літо, молодий хвойний підлісок, річечка з незвичною назвою, свято нептуна (посеред лісостепу!), прізвище вожатої загону — потатуркіна… одного дня, досить несподівано (мобілок же ж не було) нас відвідав тато, приїхавши спеціально для цього з києва.
так дивно, що зараз ці спогади приходять важко, наче крізь якусь завісу туману… дивно усвідомлювати, що той десятилітній хлопчина — це справді був я…
брат пригадує: «ой, майже нічого не пам’ятаю... окремі спогади про станцію де нас на потяг саджали. сухий пайок в потязі із маленьким ножичком (рибка...), потім довго їхали потягом,... потім приїхали, дивно, але пам’ятаю станцію, автобус, табір... […] я ще багато пам’ятаю вже про життя в лагері... про листи, що писав додому... як собі зашивав штани, які порвав, коли грав в футбол... загалом час, що я там провів для мене був радше стресом... ніж канікулами...» йому було 8 років. я дуже, дуже шкодую сьогодні, що майже зовсім не проводив часу в таборі з ним — ми були в різних «загонах», жили в різних корпусах, розважалися і харчувалися окремо… і сьогодні усвідомлення того, що він був там сам на сам зі своїми дитячими проблемами, гнітить мене =(
а як ви запам’ятали рік чорнобильської катастрофи? які спогади постають найбільш яскраво в пам’яті? розкажіть, хоча б коротенько — у своїх блогах, або ж прямо тут, в коментарях. буду вдячний.
© світлину для ілюстрації запозичив у блозі «навколо світу».