четвер, половина на сьому, миленька на батьківських зборах у школі, тимко бігає довкола школи з дітлахами, я пильную мілєчку. коли це підбігає до мене якась дівчинка тимкового віку (згодом стало ясно, що однокласниця) і питає, чи я тато тимофія? — так. — там тіма впав з турніка вниз головою і розбився!
перелякатися я не встиг — швиденько згріб мілю під пахву й попрямував до спортивного майданчика. тимко сидить під перекладиною, хтось притис футболку до голови, одяг скривавлений… але принаймні притомний і реагує на мову нормально. значить, все не так погано — не стільки свідомо роблю висновок, скільки всотую загальну емоцію. хтось із батьків, що були довкола, вже встигли підняти дитину, викликати швидку і відправити найближчого чоловіка до автівки за аптечкою. нашвидкуруч перев’язали голову, відійшли до лавки.
щойно я зібрався набрати миленьку і якось акуратно вмовити її полишити ті збори — коли вона вже телефонує сама: знову-таки хтось із батьків устиг першим, і дуже делікатно («виходьте на двір, ваша дитина розбила голову!») налякав до білого обличчя… як міг заспокоїв, але на зборах вже поставлено хрест, миленька летить до нас.
над’їхала швидка, тож завів тимка в машину, щоби його оглянув лікар. нічого надто страшного: пара неприємних ран, потрібно накласти пару швів. промили рани, наклали акуратну пов’язку. щоби не їхати зі швидкою аж до чорта на роги — чергова дитяча лікарня аж на дружби народів! — відмовився від подальшої допомоги, і ми з тимком самі з’їздили в травмпункт «охмадита». дорогу вже знаємо: два роки тому тимофійко полетів на асфальт з ровера, розідравши шкіру на підборідді, і ми їздили зашивати… тоді синочок всю дорогу нервував і розповідав нам, як йому страшно. цього разу був значно спокійніший, тримався достойно — тільки попрохав не казати, що падав з висоти, щоби його не відправили кудись в лікарню, на консультацію до нейрологів. і ще дуже сподівався, що не доведеться робити рентген («фотографувати голову») — певно, ця процедура асоціюється в нього з тяжкими травмами.
нам поталанило: ввечері черги в травмпункт не було, тимка швиденько оглянули, ще раз промили рани, наклали кілька швів, перев’язали. невеличкий добровільний (правда) внесок так розчулив персонал, що нас запросили на перев’язку наступного ранку замість традиційного направлення до місцевої поліклініки — тож раненько в п’ятницю з’їздили ще раз, і до школи в той день тимко вже не ходив.
загалом тимошко досить легко відбувся — залишається тільки сподіваться, що наука піде на користь. сьогодні вже пішов до школи, перебинтований як партизан. сам зізнався, що з пов’язкою навіть цікаво: певно, знав, що на якийсь час стане героєм розмов у класі =) отакий маленький актор, що з нього ще виросте?..
p.s. маленька порада: перелік місцевих травмпунктів з адресами і телефонами треба завжди тримати десь вдома так, щоби швидко знайти на випадок чого — ніколи заздалегідь не знаєш, коли він може знадобитися…
p.p.s. покемонського виду «світлячок» на фото — сувенір зі шведської «ікеї». геніальна штука, в нас таких не бачив: приємний на дотик м’який матеріал (гума?), всередині кольорові світлодіоди і… акумулятор! забавка приїхала зі швеції — і відтоді ми її ще не заряджали, справно світиться.