от учора андрій івахненко (ivanko) з болем вилив своє розчарування людиною, чиї публікації в жж тривалий час читав залюбки. я перечитав обидва дописи, задумався…
про оригінал — а що, по суті, відбулося? я цілком готовий припустити, що московит не виконував міфічне замовлення кремля, а й справді просто розповів історію з життя (посилання не дам — знайдете в андрія) «про бригаду жлобуватих алкашів-заробітчан у поїзді». люди такі ж існують, і на заробітки їздять, і приблизно ось так поводяться — ніде сховатися.
мені ж цікаве інше — нюанси стилю в зображенні цих українських жлобів, зокрема зауважене андрієм використання у зображенні двох груп тернопільчан української або російської мови в залежності від ставлення до них автора.
проте… автора я не критикуватиму, бо він просто уособлює для мене типове ставлення московита до україни: певен, в його житті було чимало різних позитивних і негативних епізодів, пов’язаних з україною і українцями (цитата: «мчусь из москвы на новогодние праздники к маме во львов»), але підсвідомо він найсильніше з україною асоціює оту згадку про «жлобів з тернополя», і то не яких-небудь, а саме тих, що їздили на заробітки «до нього в гості», до московії.
дайте трішки часу, зміниться направленість кремлівського інформаційного «променя проносу» в російських медіа — і той самий автор пригадає якийсь інший епізод вже про «брудних чеченів», потім про грузинів, прибалтів… та про кого завгодно — аби знайшовся зрозумілий, чітко визначений програмою тб на сьогодні ярлик «чужинець» з відповідними емоційними якорями.
мені ще не доводилося спілкуваться з московитами, які б здатні були з повагою говорити про україну, з розумінням і підтримкою — про якісь наші досягнення, з болем — про наші провали… які бодай елементарно залишили б українцям право на власну мову. можливо, мені просто не таланило на таких симпатиків?
ну і біс з ними. поки що — поки що ще? — між нами є кордон, і навіть малороси не дуже прагнуть об’єднання, тож україноненависницькі настрої в московії мене не те що не обходять, а навіть десь радують. бо що вони сильніші — то менші шанси на перетворення україни у республіку в реанімованій московській імперії.
наостанок. я теж маю свою малесеньку історію із заробітчанами з заходу. якось у вихідний день минулого року гуляли ми з миленькою і мілєчкою між дерев біля сусідньої школи, коли підходить до нас такий з вигляду неохайний, нечесаний вуйко, ще й наче тільки підранок протверезілий, і звертається до мене прикарпатською говіркою — мовляв, дозвольте скористатися вашим телефоном, треба додому подзвонить, а в самого гроші скінчилися…
був би я московитом — от і мав би хороший початок схожої історії про «западенських жлобів».
але щось мене змусило побороти своє гидування неохайними людьми, і — можете не вірити — дав я таки цьому вуйкові телефон. і багато чого дізнався з його бесіди з дружиною, що лишилася десь там на західній україні. і про те, що паспорт його забрав собі прораб і з якоїсь там причини відмовляється віддавать, і що гроші за роботу не виплатили, що баланс на телефоні нульовий, але нехай вона не хвилюється, з ним все гаразд і тепер він піде до прораба та пристане на його вимогу проробити ще тиждень, щоби хоча б якусь платню отримати, і тоді думати про повернення додому…
я не захищатиму цього заробітчанина — він явно схильний зловживати алкоголем (що мене завжди дуже сильно відштовхує від людей), і хто зна що там за роботу він з колегами робив, і чи варто справді було за неї платить, і хто там в них прораб…
…але принаймні я зумів за 5 хвилин чужої розмови побачити в цій людині… людину. а не просто «жлоба на заробітках», одного з тих, що «панаєхалі тут».