по діагоналі одним оком продивився інтерв’ю з олександром тимошенко після того, як побачив у гуглоплюсах ось цю цитату:цитата. александр тимошенко: я пришел к ней и говорю: юлечка, посмотри сама: сколько нас уже тут прессуют, сколько уже мы натерпелись! ну давай я уже пойду в депутаты... (читати повністю)озразу зауважу, що мені не цікаві ці люди — політики взагалі та їхні близькі, — як особистості. я надто далеко від них, щоби цікавитися.
але знову кинулася у вічі саме ця фраза, і одразу викликала таку асоціацію…
деякі з цих людей ходять в політику так, як грають в гольф чи боулінг: з азартом, не заради результату, не заради змін в державі, і навіть — насправді, — не заради наживи. а просто тому, що процес «не відпускає».
а деякі інші, виявляється, ходять в політику так, як їздять в супермаркет: «люба юленько, тобі важко? давай допоможу, понесу».
і для перших, і для других, народонаселення — це лише аудиторія і обслуговуючий персонал: повболівати, кулю подати, кеглі розставити. і зібрати візочки з парковки.