«———»
Я навчаюся у випускному класі школи імені Сесара Ча́веса у сонячному районі Мішн міста Сан-Франциско, і це означає, що за мною невпинно стежать, як ні за ким іншим у світі. Звуть мене Ма́ркус Я́лоу, проте коли ця історія розпочалася, я був відомий під прізвиськом w1n5t0n. Вимовляється «Вінстон».
В жоднім разі не «Дабл’ю-один-ен-п’ять-ті-нуль-ен», якщо лишень ти не якийсь там завуч з виховної роботи, відсталий настільки що ще називає Інтернет «глобальною інформаційною мережею».
Я знаю одного такого невігласа, його звуть Фред Бенсон, один з трьох заступників директора школи імені Сесара Чавеса. Справжня болячка, а не людина. Але якщо вже наглядача не уникнути — нехай краще буде невіглас, аніж хтось тямущий.
— Маркусе Ялоу, — оголосив він вранці однієї п’ятниці через шкільну систему гучномовців. Ті гучновомці самі собою звучать не дуже добре, а в поєднанні з бенсоновим звичайним бурмотінням виходить не оголошення, а наче хтось намагається перетравити зіпсований буріто, в якого збіг термін споживання. Проте людські істоти задля виживання пристосувалися добре розрізняти власні імена серед шуму.
Вхопивши свою сумку і напівзакривши ноутбук — не хотілося переривати завантаження з тенет — я приготувався до неминучого.
— Негайно з’явися до кабінету адміністрації.
Моя вчителька суспільствознавства, місс Ґальвез, поглянула на мене і закотила очі, я зробив таку саму міну. Великий начальник завжди прискіпувався до мене просто через те, що я проходжу крізь шкільний мережевий екран наче крізь паперову серветку, обдурюю програму ідентифікації осіб за ходою та спалюю приховані шпигунські мікросхеми, за допомогою котрих за нами стежать. Ґальвез нормальна, принаймні не дорікає мені отими порушеннями (особливо відколи я допомагаю їй впоратися з електронною поштою, щоби вона могла спілкуватися з братом, котрий служить в Іраку).
Мій друзяка Дерріл хляпнув мене по сідницях, коли я проходив повз нього. Я знав Дерріла ще як ми обидва носили підгузки й тікали з дитсадка, з того часу я часто затягую його в якісь неприємності й витягую з них. Я вийшов з кабінету суспільствознавства, піднявши руки над головою, наче боксер на рингу, і подався «стежкою засуджених» до адміністрації.
На півдорозі туди задзвонив мій телефон. Це ще одне табу: телефони суворо заборонені в школі Чавеса, проте чому б це мало мене спинити? Я заскочив до туалету і зачинився в середній кабінці (найдальша кабінка завжди найогидніша, тому що більшість відвідувачів прямують саме туди, сподіваючись уникнути бруду й смороду, але найнадійніші інвестиції та найкраща гігієна завжди посередині). Перевірив телефон — мій домашній комп’ютер надіслав мені сповіщення про новини на сайті Harajuku Fun Madness, котра є найкращою грою з усіх коли-небудь винайдених.
Примітка. Harajuku Fun Madness (читається Хараю́ку Фан Ме́днес) — дослівно: веселе божевілля з міста Хараюку. Тут — назва гри.Я усміхнувся. Гаяти п’ятниці у школі було нудно, тож я завжди радів щонайменшому приводу прогуляти.
Не поспішаючи, я пройшов решту шляху до кабінета Бенсона і махнув йому рукою, заходячи у двері.
— Та це ж ніхто інший як Дабл’ю-один-ен-п’ять-ті-нуль-ен, — сказав він. Фредерік Бенсон — номер соціального страхування 545-03-2343, народжений 15 серпня 1962 року в містечку Петалума, дівоче прізвище матері Ді Бона, — значно вищий за мене. Я заледве маю метр сімдесят два, тоді як він сягає під два метри, хоч ті часи, коли він грав за баскетбольну команду коледжа, вже так далеко, що м’язи на грудях перетворилися на обвислі цицьки, які надто добре було видно крізь його спортивні майки з безкоштовних роздач. Він завжди робить вигляд, буцім от-от закине чергового м’яча в корзину, а ще полюбляє підвищувати голос задля пристрашення. Втім, обидва прийоми починають втрачати ефективність через надто часте застосування.
— Перепрошую, ні, — відповів я, — Ніколи не чув про цього вашого Ер-два-де-два.
Примітка. Ер-два́-де-два́ (англ. R2D2) — індекс, що слугував за ім’я роботові у кіноепопеї «Зоряні війни»; тут Маркус Ялоу збиткується зі співрозмовника, іронічно натякаючи на те, що той не вміє правильно прочитати мережевий псевдонім w1n5t0n.— Дабл’ю-один-ен-п’ять-ті-нуль-ен, — повторив він ще раз по символах. І зиркнув на мене страхітливо, чекаючи, що я дам слабинку. Звісно ж це було моє прізвисько в мережі, вже кілька років. Це псевдонім, під котрим я дописував на форумах, де брав участь у прикладних дослідженнях в галузі безпеки. Ну, на кшалт непомітної втечі зі школи чи відключення шпигунських програм на моєму смартфоні. Але ж він не знав, що це був мій псевдонім. Знала лише невеличка група людей, котрим я довіряв на всі сто.
— Е… ні, не пригадую, — відказав я. Під цим псевдонімом я утнув кілька класнючих витівок у школі, зокрема я був гордий тими спалювачами шпигунських мікросхем, і якби завуч міг встановити зв’язок між мною та цим прізвиськом — було б мені непереливки. В школі ніхто й ніколи не кликав мене w1n5t0n чи навіть Вінстон. Навіть друзі. Я був Маркус, і ніхто інший.
Бенсон вмостився за своїм столом і постукав перстнем по прес-пап’є. Він завжди так робив, коли справи йшли не так, як йому хотілося. Гравці в покер називають це «підказкою» — якийсь дрібний жест, котрий дозволяє здогадуватися, що там коїться в голові у суперника. Я знав бенсонові «підказки» напам’ять.
— Маркусе, сподіваюся, ти розумієш, наскільки це серйозно.
— Зрозумію, щойно ви поясните мені, в чім справа, пане, — я завжди кажу «пане» до старших, коли збиткуюся з них. Це моя власна «підказка».
Він похитав головою і опустив очі. Ще одна «підказка». Тепер будь-якої миті він почне кричати на мене.
— Слухай, хлопче! Час вже усвідомити той факт, що ми знаємо, чим ти займаєшся, і що поблажливо ми до цього не поставимося. Тобі ще пощастить, якщо тебе не виключать перш, ніж завершиться ця розмова. Ти хочеш закінчити школу?
— Пане Бенсон, ви ще не пояснили, в чім проблема…
Він грюкнув долонею по столу і показав на мене пільцем.
— Проблема, пане Ялоу, в тім, що ви займаєтеся незаконною конспірацією з метою порушити роботу системи безпеки, і ви постачаєте засоби протидії іншим учням. Вам відомо, що мнулого тижня ми виключили Граціе́лу Уріа́рте за використання одного з ваших пристроїв.
Уріарте незаслужено звинуватили. Вона придбала радіо-глушилку в підпільному магазинчику поблизу станції метро на 16-й вулиці, і система безпеки в шкільному вестибюлі зреагувала на цю штуку. Я тут ні до чого, хоч мені й було її шкода.
— І ви гадаєте, що я тут замішаний?
— Ми маємо незаперечні свідчення, що ти — Дабл’ю-один-ен-п’ять-ті-нуль-ен, — він знову назвав усе по символах, і я вже почав підозрювати, чи й справді він ще не второпав, що 1 замінює літеру «і», а 5 — літеру «ес». — Ми знаємо, що цей Дабл’ю-один-ен-п’ять-ті-нуль-ен винний у викраденні стандартних тестів минулого року.
Примітка. Щоби прочитати мережеве прізвисько w1n5t0n, слід одиницю читати як янглійську літеру «i», п’ятірку — як літеру «s» і нуль — як «о», на які вони схожі формою; виходить: Вінстон.А от це зробив я, і то таки була вправна витівка, мені аж полестило, що її мені приписали.
— Отже, тобі світить кілька років у в’язниці, якщо не погодишся мені допомогти.
— Ви маєте «незаперечні свідчення»? Дозвольте подивитися на них.
Він зиркнув на мене сердито. — Оці випади тобі не допоможуть.
— Якщо є якісь свідчення, пане, вам треба зателефонувати до поліції та передати їм. Скидається на те, що тут серйозний злочин, я би не хотів стояти на шляху розслідування відповідними органами.
— Хочеш, щоби я зателефонував до поліції?
— І моїм батькам, гадаю, також. Це було би краще.
Ми дивилися одне на одного понад столом. Він, вочевидячки, сподівався, що я здамся в ту ж мить, коли він кине свою «гранату». Я не здаюся. Я знаю невеличкий фокус, як не відводити очей в суперечках з такими людьми, як Бенсон. Я дивлюся трішечки лівіше від їхніх голів, і пригадую слова старих ірландських народних пісень, тих, що мають по триста рядків. Це дозволяє мені виглядати бездоганно спокійним і безтурботним.
«А крило було у птахи, а пташина була в яйці, а яйце було в гнізді, а гніздо те на листку, а листок був на стеблі, а стебло те на гіллі, а гілля було на дубі, а той дуб був на болоті, а болото у долині — гей! гей-гу, гузьке болото, болото у долині — гей!..»
— Можеш повернутися до класу, — сказав він. — Я викличу, коли поліція захоче з тобою поспілкуватися.
— Ви їм зараз зателефонуєте?
— Процедура звернення до поліції непроста. Я сподівався, що ми можемо владнати це швиденько, але коли вже ти наполягаєш…
— Можу почекати, поки ви телефонуватимете, — сказав я. — Я не поспішаю.
Він знову постукав перснем і я приготувався до вибуху.
— Геть! — закричав він. — Забирайся з кабінету, жалюгідний малий…
Я вискочив, зберігаючи безтурботний вираз обличчя. Він не збирався телефонувати до поліції. Якби він мав достатньо доказів для поліції, то вже давно зателефонував би. Він мене ненавидів. Я гадаю, він почув якісь неперевірені плітки й сподівався змусити мене зізнатися, налякавши.
Я викроковував коридором легко і весело, позуючи на камери ідентифікації ходи. Їх встановили лише рік тому, і я одразу полюбив їх за їхній абсолютний ідіотизм. Раніше камери розпізнавання облич покривали майже всі приміщення школи, але суд визнав, що вони суперечать конституції. Тож Бенсон разом з іншими параноїдальними керівниками школи витратили гроші, що призначалися на підручники, придбавши ці ідіотські камери, котрі повинні були відрізняти одну людину від іншої за ходою. Аякже.
Коли я повернувся до класу й всівся на місце, місс Ґальвез зустріла мене привітно. Я відкрив стандартний шкільний ноутбук і повернувся до роботи. Навчальні ноутбуки SchoolBook були найгіршою зі шпигунських штучок, бо зберігали все, що ми друкували на клавіатурах, винухували підозрілі слова в пошукових запитах, підраховували кожен рух мишки, відслідковували кожну думку, якою ми могли б обмінюватися в мережі. Нам їх видали в передвипускному класі, і вже за кілька місяців блиск новинки стерся. Щойно люди зрозуміли, що ці безкоштовні ноутбуки шпигували для адміністрації, ще й демонстрували нескінченний потік огидної реклами під час завантаження, ті зненацька зробилися важкими й надто великими.
Примітка. SchoolBook (читається Ску́лбук) — назва комп’ютера, що нагадує слово ноутбук і означає дослівно «шкільний підручник».Хакнути мій SchoolBook виявилося нескладно. Програма для злому з’явилася в тенетех через місяць по тому, як ці комп’ютери почали видавати, і скористатися нею було надзвичайно просто — завантажуєш образ DVD, записуєш на диск, запихаєш в ноутбук і завантажуєш, натиснувши декілька різних клавіш водночас. Далі всю складну роботу виконував DVD: встановлював цілу купу прихованих програм, котрі залишалися невидимими навіть коли рада директорів проводила свої щоденні дистанційні перевірки встановленого програмного забезпечення. Час від часу мені доводилося завантажувати поновлення, щоби обходити нові перевірки адміністрації, але то була невелика ціна за владу над комп’ютером.
Я запустив IMParanoid, секретну програму для обміну текстовими повідомленнями, котру використовував коли хотів поспілкуватися з кимось конфіденційно просто на уроці. Дерріл був на зв’язку.
Примітка. IMParanoid (читається АйЕмПарано́ід) — тут назва програми для спілкування в інтернеті; англійською це звучить як «я параноїк», тобто людина, котрій увесь час здається, що за нею шпигують.
М. > Гра починається! Щось цікаве назріває в Harajuku Fun Madness, чувак. Ти зі мною?Д. > Ні. За. Що. Якщо мене втретє впіймають — виключать зі школи. Мужик, ти ж знаєш. Підемо після школи.М. > В тебе обід, потім самостійна робота над домашнім завданням, так? Це дві години. Досить часу, щоби пробігти цю загадку і повернутися, ніхто не спохопиться. Я зберу всю команду.Harajuku Fun Madness — це найкраща гра у світі. Знаю, я це вже казав, але варто повторити. Це гра в альтернативній реальності, ну і задумка така, що буцім ватага японських підлітків знайшла чудодійний лікувальний самоцвіт у храмі міста Хараюку, тобто там, звідки походять всі більш чи менш відомі підліткові субкультури за останнє десятиліття. За ними полюють злі монахи, Якудза (тобто японська мафія), прибульці, податкові інспектори, батьки, і наостанок ще якийсь штучний інтелект, що вийшов з-під контролю. Ті підлітки таємно пересилають гравцям закодовані повідомлення, котрі ми мусимо розкодувати та скористатися ними як підказками, щоби знайти інші закодовані повідомлення та інші підказки.
Уяви собі найкращий день, котрий ти проводиш на вулицях міста, приглядаючись до кожного підозрілого перехожого, кумедних рекламних плакатів, маніяків та страшненьких крамничок. Додай до цього полювання на скарби, що вимагає вивчати старі божевільні фільми та пісні та знатися на підлітковій культурі з цілого світу й різних часів. А ще ж це змагання, в якому команда з чотирьох переможців отримає головний приз — десять днів у Токіо, відвідування мосту в Хараюку, розваги в Акіхабара і на додачу всі сувеніри з логотипом Astro Boy, які лише зможеш забрати з собою в літак. Щоправда, в Японії його називають «Atom Boy».
Примітка. Astro Boy (читається Астробой) — хлопчик-робот, популярний персонаж японських мультфільмів у стилі манга, а також фільмів і комп’ютерних ігор.Оце і є Harajuku Fun Madness, і подужавши першу-другу загадку, ти вже не можеш спинитися.
Д. > Ні, мужик, просто ні. НІ. Навіть не проси.М. > Ти мені потрібен, Ді. Ти найкращий з усіх. Присягаюся, я виведу нас зі школи і поверну назад так, що ніхто й не знатиме. Ти ж знаєш, я це вмію, правда?Д. > Знаю, вмієш.М. > То ти зі мною?Д. > Дідько, ні.М. > Ну ж бо, Дерріле. Ти ж не жалкуватимеш на смертному одрі у старості, що не просидів більше часу в школі.Д. > Ну то я й не жалкуватиму, що замало грав у альтернативну реальність.М. > Угу, але чи не жалкуватимеш ти, що не проводив більше часу з Ванесою Пак? Ванеса була в моїй ватазі. Вона відвідувала приватну школу для дівчат в районі Іст Бей, але я знав, що вона вирветься, щоби пройти зі мною задачку. Дерріл запав на неї кілька років тому — навіть раніше, ніж підлітковий вік обдарував її багатьма принадами. Дерріл закохався в її розум. Сумно, що вдієш.
Д. > Ти гімнюхМ. > То ти йдеш?Він поглянув на мене і покрутив головою. А тоді кивнув. Я йому підморгнув і взявся розсилати повідомлення решті моєї ватаги.
* * *
Я не завжди захоплювався альтернативною реальністю. Мушу зізнатися в страшному: раніше я був рольовиком. Рольовик — це той, хто грає в рольові ігри, і це саме те, на що схоже за назвою: ти бігаєш в костюмі, розмовляєш з дивним акцентом, вдаючи з себе супершпигуна чи вампіра, або середньовічного лицаря. Це наче змагання «захопи прапор» в монстрах і драконах з додаванням театрального гуртка, а найкращі ігри ми проводили в скаутських таборах за містом, або коли виїздили на півострів. Ті легендарні триденні виїзди бували фантастичними, з походами на цілий день, з епічними битвами на бамбукових мечах, з накладанням магічних заклятть, що супроводжувалися киданням мішечків з горохом і криками «Вогняна куля!» й таким іншим. Було весело, хоч і трішки по-дитячому. Не так збочено, як бубоніти про те, що робитиме твій ельф, розсівшись довкола столу з бляшанками дієтичної Кока-Коли та розмальованими фігурками, і водночас фізично корисніше, ніж сидіти вдома в комп’ютерній комі перед мультиплейєрною грою.
Примітка. Півострів — Маркус має на увазі південну частину півостріва Сан-Франциско, котрий розділяє затоку Сан-Франциско і Тихий океан, і на півночі якого розташоване місто Сан-Франциско.Неприємності в мене виникли через міні-ігри в готелях. Коли в місті відбувався з’їзд любителів фантастики, дехто з рольовиків переконував їх дозволити нам зіграти пару шести-годинних міні-ігор на конференції, скориставших тим, що вони орендували приміщення. Групи захоплених підлітків, що бігали довкола в костюмах, додавали колориту, а нам у свою чергу подобалося крутитися поміж людей, що були в соціальному плані ще більш ненормальними за нас.
Проблема готелів у тім, що там живуть ще й чимало випадкових людей, і не лише любителів фантастики. Нормальні люди. З різних країн, назви яких починаються і закінчуються на голосні. У відпустках.
Інколи ці люди неправильно розуміють суть гри.
Облишмо цю тему, гаразд?
* * *
За десять хвилин урок закінчувався, тож я не мав багато часу для підготовки. Найпершим завданням були ті надокучливі камери ідентифікації за ходою. Як я казав, спершу замість них були камери для розпізнавання облич, але їх визнали незаконними. Наскільки мені відомо, поки ще жоден суд не визначився, чи ці нові камери є скільки-небудь більш законними, але допоки визначаться, ми змушені терпіти їх.
Хода — корокте слівце, воно означає те, як ти ходиш. Люди досить точно розпізнають ходу — як будеш наступного разу в туристичному поході, зверни увагу на те, як гойдається ліхтарик в руці товариша, коли він прямує до тебе. Швидше за все, ти впізнаєш його лише за рухом ліхтарика, за тим, як характерно він гойдається вгору-вниз, підказуючи нашому мавп’ячому мозкові, хто це йде.
Система ідентифікації ходи фотографує твій рух, намагається окреслити твій силует на зображенні, а тоді порівнює цей силует до своєї бази данних, щоби визначити, хто ти такий. Це спосіб біометричної ідентифікації, на кшалт порівняння відбитків пальців чи малюнка сітківки ока, але цей метод дає значно більше збігів за інші. Біометричний «збіг» — це коли результат відповідає більш як одній особі. Лише ти маєш свій унікальний відбиток пальця, але твоя хода така сама, як у багатьох інших людей.
Звісно, не точнісінько така ж сама. Твоя особиста хода, якби її виміряти з точністю до міліметра, виявилась би притаманною лише тобі. Проблема в тім, що ця твоя хода змінюється залежно від того, наскільки ти змучений, з чого зроблена підлога, чи не забив ти кісточку на нозі, граючи в баскетбол, і чи не взувся ти в нові мешти. Тож система мусить узагальнювати твій профіль, шукаючи людей, котрі крокують майже так само, як ти.
На світі багато людей, котрі ходять «майже так само, як ти». Разом з тим, досить просто не йти «майже так само, як ти» — просто зніми один з мештів. Звісно, ти все ще крокуватимеш «майже так само, як ти в одному мешті», тож камери з часом здогадаються, що це ти. Тому я полюбляю додати трішки випадковості до моїх атак на систему ідентифікації ходи: я вкладаю кілька дрібних камінців до кожного мешта. Дешево, ефективно, і кожен крок відрізняється від попереднього. На додачу ти отримуєш чудовий акупунктурний масаж стопи. (Жартую. Акупунктура приблизно така ж корисна з наукової точки зору, як і розпізнавання ходи).
Раніше ці камери били на сполох щоразу, коли на території школи з’являвся хтось невідомий.
Це тривало недовго.
Бо переполох зчинявся що десять хвилин. Коли проходив поштар. Коли приїздили чиїсь батьки. Коли робітники бралися за ремонт баскетбольного майданчика. Коли хтось із учнів приходив у нових мештах.
Тож тепер система лише намагається слідкувати, хто є де й коли. Якщо хтось виходить зі шкільної брами під час уроків, і його хода приблизно нагадує ходу когось із учнів — алярм, бийте на сполох!
Довкола школи Чавеса насипано доріжки з гравію. Зазвичай я ношу в сумці жемню чи дві цих камінців, про всяк випадок. Тихцем я передав Деррілові з десяток цим колючих чортенят, і ми «навантажили» свої мешти.
Урок майже закінчився, і я пригадав, що ще не відкривав сайт Harajuku Fun Madness, щоби прочитати нову загадку! Надто захопившись підготовкою втечі, я не подумав, куди ж ми тікатимемо.
Я повернувся до свого SchoolBook’а і почав друкувати. Веб-оглядач, яким ми користувалися, постачався разом з комп’ютером. Це була обмежена шпигунська версія Internet Explorer’а, недолуга поробка компанії Майкрософт, котрою жоден користувач молодше сорока років добровільно не користуватиметься.
Я мав копію Вогнелиса на флешці, вбудованій в мій наручний годинник, але цього було недостатньо — адже SchoolBook працює під управлінням Windows Vista4Schools, застарілої операційної системи, розробленої навмисно, аби дати шкільним адміністраціям ілюзію контролю над тим, які програми зможуть запускати їхні учні.
Примітка. Internet Explorer — (читається Інтерне́т Експло́урер) широко відомий і свого часу дуже розповсюджений веб-оглядач, програма для перегляду інтернет-сайтів, компанії Майкрософт.
Примітка. Вогнели́с — (англ. Firefox) відомий і популярний веб-оглядач компанії Mozilla, що здобув популярність серед досвічених користувачів завдяки безкоштовності, надійності, мінімальним обмеженням та відкритим програмним кодам.
Примітка. Windows Vista4Schools (читається Ві́ндовз Ві́ста Фо Скулз) — дослівно Віндовз Віста для шкіл; тут — вигадана операційна система для комп’ютерів. Компанія Microsoft (Майкрософт) є відомим виробником різноманітного програмного забезпечення, і зокрема цілої серії операційних систем Windows.Проте Vista4Schools є сама собі найгіршим ворогом. Є чимало програм, котрі Vista4Schools не дозволить тобі закрити — програми для запису того, що ти друкуєш на клавіатурі, програми для контролю за вебсайтами тощо, — і ці програми виконуються в особливому режимі, який робить їх невидимими для самої системи. Тине можеш їх закрити, бо навіть не побачиш, що вони там є.
Будь-яка програма, назва котрої починається з $SYS$, є невидимою для операційної системи. Її не видно в переліку файлів на жорсткому диску, ані в переліку активних програм. Тож моя копія Вогнелиса називалася $SYS$Firefox — і щойно я запускаю її, вона стає невидимою для Віндовз, а отже невидимою також для програм, що контролюють доступ до тенет.
Тепер, маючи незалежний веб-оглядач, я потребував ще й незалежного підключення до тенет. Шкільна комп’ютерна мережа відслідковувала кожен порух мишки на вході та виході з системи, — це погана новина, якщо ти збираєшся відкрити веб-сайт Harajuku Fun Madness заради позакласних розваг.
Відповіддю є хитромудра штука, що називається TOR — англійською The Onion Router, що означає «багатошарову» маршрутизацію. Такий маршрутизатор — це інтернет-сайт, котрий бере запити веб-сторінок, і передає їх іншим подібним маршрутизаторам, аж допоки один з них не вирішує власне завантажити веб-сторінку і передати її назад через всі шари маршрутизації, аж доки вона надходить до тебе. Інформаційний потік багатошарової маршрутизації зашифрований, і це означа, що школа не може дізнатися, що саме ти переглядаєш, а різні шари маршрутизації не знають, для кого вони працюють. Існують мільйони вузлів — програму було започатковано в Департаменті досліджень Воєнно-морського флоту Сполучених Штатів, щоби дозволити їх службовцям обходити шпигунські системи таких країн, як Сирія і Китай, а це означає, що система ідеально підходить в умовах обмежень типової американської середньої школи.
Примітка. TOR (читається: Тор), скорочення від The Onion Router (читається: Зе О́ньйон Ру́тер) — дослівно «цибулевий маршрутизатор»; це набір програм та технологій багатошарової маршрутизації, призначеної для конфіденційного обміну інформацією в інтернеті.
Примітка. Вузол (мережі) — сервер або ціла група серверів, що працюють разом як один елемент мережі маршрутизації; вузли зв’язані між собою, — інформація в мережі передається від одного вузла до іншого.TOR працює тому, що школа має обмежений перелік заборонених адрес, які не дозволяється відвідувати, проте адреси вузлів постійно змінюються, — школа ніяк не може вслідкувати за всіма. Вогнелис і TOR разом перетворюють мене на невидимку, якому байдуже до стеження ради директорів, і котрий може вільно відкрити веб-сайт Harajuku Fun Madness і почитати новини.
А от і нова підказка. Як усі підказки Harajuku Fun Madness, ця теж поєднувала три частини: фізичну, онлайнову та інтелектуальну. Онлайнова складова — це загадка, яку треба було розгадати, щось таке, що потребувало знайти відповіді на купу заплутаних питань. Цього разу підказка включала питання щодо сюжетів додзінсі — це збірки коміксів, намальованих фанатами японських графічних історій у стилі манга. Вони бувають такі ж довгі, як і оригінальні комікси, якими надихалися автори, але дивніші, з переплутаними сюжетами, де персонажі часом діють дивно і співають чудних пісень. Безліч історій кохання, звісно ж. Всім подобається, коли їхні улюблені персонажі закохуються.
Ці загадки мені доведеться розгадувати пізніше, коли повернуся додому. Найпростіше їх розгадувати всією ватагою, завантажуючи купи коміксів додзінсі й переглядаючи в пошуках відповідей.
Щойно я закінчив переписувати всі підказки, пролунав дзвоник і ми почали нашу втечу. Нишком вклавши камінці до своїх невисоких черевиків — заввишки до кісточок, австралійської марки Blundstone, найзручніші для бігу та лазіння, а те, що вони легко надіваються і не мають шнурівок, робить їх дуже зручними для проходження детекторів металу, котрих сьогодні де лишень нема.
Звісно, нам потрібно було ще уникнути фізичного спостереження, але це робиться легше щоразу, коли школа додає якихось нових технічних засобів шпигування: всі ці штучки присипляють пильність наших любих викладачів, створюючи в них відчуття безпеки. Ми проскочили натовп у коридорі, прямуючи до мого улюбленого бокового виходу. На півдорозі туди Дерріл прошипів: — От дідько! Я забув, в мене в рюкзаку книжка з бібліотеки.
— Ти глузуєш? — відказав я, і потяг його в перший туалет, що трапився дорогою. Бібліотечні книжки — це погана штука. Кожна з них має радіомітку — радіочастотну ідентифікаційну мітку, — приклеєну до палітурки, котра дозволяє бібліотекарям реєструвати видані книжки, провівши ними біля зчитувача, або швидко перевірити, які книжки на полицях знаходяться не на своїх місцях.
Проте вони також дають змогу школі слідкувати за тобою щомиті. Це ще один з тих умовно законних способів шпигування: суди не дозволяють школам слідкувати за учнями за допомогою радіоміток, але їм можна відслідковувати бібліотечні книжки, і користуючись шкільними списками, визначати, хто яку книжку міг носити зі собою.
В своїй сумці я мав невелику торбинку Фарадея — це такі невеличкі торбинки з підкладкою з мідних дротиків, котрі повністю блокують радіосигнал, знешкоджуючи радіомітки. Проте ці торбинки призначалися для нейтралізації ідентифікаційних карток та електронних проїзних квитків, а не книжок на кшалт…
— «Підручник із засад фізики»?! — простогнав я. Книжка була завбільшки зі словник.
«———»
гадаю, що затяті читачі впізнали «молодшого брата» корі докторова, — чудову (нмсд) пригодницьку повість, котра значно більше за класичні твори жюля верна зацікавить сучасних підлітків, бо тут є школа, перше кохання, інформаційні технології, гонитви, і головне, — повстання проти системи.
український текст — це моя спроба перекладу першого розділу «молодшого брата» корі докторова. я не знаю, чи опубліковано вже інші переклади українською чи навіть російською, ні ж чим не звірявся, перекладаючи за англійським текстом. подякую за критику а) від тих, хто читав повість англійською — щодо того, чи передає текст настрій оригіналу та б) від тих, хто значно краще за мене знається на літературній українській та на літературному перекладі.