відбувши свій перший повний день у канаді, 16 вересня, ми пораділи, що досить багато всього встигли зробити. на завтра була субота, тож ми налаштувалися на трішки менш напружений графік.
соціальна допомога: «годівничка»
«годівничка» — це імігрантська назва організованої соціальними службами роздачі продовольчих товарів малозабезпеченим родинам. роздача безкоштовна або за невелику фіксовану плату. як правило, роздають продукти, в яких збігає термін придатності: таким чином великі магазини на кшалт costco позбуваються товару, який ризикує перетворитися на проблему (утилізація коштує грошей), держава виконує свої соціальні функції, а люди, яким складно наповнити холодильник в силу життєвих обставин, отримують відчутну допомогу, яку ще й складно конвертувати в алкоголь чи папіроси. вже чую зверхнє «фуууу» від деяких читачів, але, нмсд, нічого принизливого у користуванні цим соціальним сервісом немає.
отже, на восьму ранку ми подалися автівкою (це важливо, далі буде зрозуміло) до приміщення, де довелося заповнити формуляр на соціальну допомогу (потрібна картка постійного мешканця або відповідний дозвіл, якщо картка ще не прийшла), і отримали картку «годівнички», котра дає право користуватися цим сервісом впродовж року, після чого процедура оформлення й оцінки права родини на допомогу повторюються. насправді ми не оформлювали допомогу на себе цього разу, друзі зробили картку на свої документи.
після цього нам довелося чекати, досить довго, поки надійде наша черга отримувати талон-пропуск на продукти. довкола очікувало ще досить багато люду, переважно схожі на імігрантів з африки та азії. врешті-решт сплативши $14 (ота невелика фіксована плата) і отримавши талон, ми опинилися в невеличкій черзі на вході до складу.
склад «прохідний»: на вході береш візочок, як у супермаркеті, віддаєш талончик і заходиш — по обидва боки проходу стоять працівники (скоріш за все волонтери) і складають до твого візочка то пластикову торбинку макаронів, то кілька бляшанок квасолі в соусі, то цілий картонний ящик солодкого перцю, то коробку чаю в пакетах, то кілька пучечків селери, то цілу упаковку фруктового йогурта тощо. на виході маєш повен візок харчів! на око оцінивши наш улов, я би сказав, що за $14 ми набрали харчів на добру сотню.
і отут канадський сюрприз: забрати видане в руках… практично неможливо, хіба що привести всю родину. тому люд приїздить по соціальну допомогу автівками, і то різними. на власні очі бачив, як молодик вантажив харчі до стильного білого гібрида, якого й на київських вулицях не щодня, ба не щотижня побачиш!
olx по-канадськи — кіджіджі
виручає kijiji.ca — канадський аналог дошки оголошень slando/olx. тут можна знайти практично що завгодно і, як правило, за невеликі гроші.
на кіджіджі ми швидко знайшли підходяще крісло для нашого наймолодшого синочка, сіли з друзями до автівки й того ж дня поїхали по нього. у досить затишному і досить дорогому районі на південному березі молодик з виглядом рокера відкрив гараж при охайному будиночку і запропонував нам два ідентичних дитячих крісла — мовляв, вибирайте, або забирайте обидва.
за $25 ми забрали крісло, яке нове коштує близько 280 доларів у wallmart'і. непогано, нмсд?
вибір автівки — перші оглядини
всі родичі та знайомі, що переїхали до канади (чи сполучених штатів), одностайно погоджуються з банальною істиною: тутешній спосіб життя та особливості міського планування вмотивовують мати принаймні одну автівку в родині, а смішні ціни на вживані авто в поєднанні з доволі високою (як на українські мірки) мінімальною зарплатою не лишають шансів на використання аргументу «дорого». звісно, на практиці можна обійтися громадським транспортом, якщо дуже забажати, але автомобіль значно полегшує життя, скорочуючи відстані.
в києві я мав седан opel astra g української зборки 2006 року — хороша машина як за свої гроші, недоліки котрої (зокрема на надто надійна ходова) повністю компенсуються простотою в обслуговуванні та дуже доступною вартістю ремонтів. але після народження третьої дитини машинка зненацька зробилася тіснувата, — так, ми ще з'їздили таким складом до швеції через польщу, і навіть отримали задоволення від мандрівки, але якщо вже міняти авто — наступим мала б стати якась родинна модель на «чесні» п'ять місць.
отже ми й дивилися найперше автівки класу мінівенів для родини: honda odyssey, dodge caravan та mazda 5 gt, і в підсумку я спинився на мазді. не в останню чергу через те, що їх продають значно дешевше за хонди і трішки дешевше за доджі. але ще й через її привабливий екстер'єр і візуальну компактність: машина не виглядає, як шкільний автобус, а радше як акуратний легковий універсал.
братик відраджував брати мазду, старшу 2010 року: каже, що перепробував чотири автівки цієї марки, і лише новіші мають ефективний антикорозійний захист і не починають зненацька обсипатися іржею після покупки з рук. але на всіх майданчиках, що ми відвідали, мазди 2007-2008 років уже коштували від 5 тисяч доларів, а новіші — значно дорожче, тим часом я не хотів витрачати на авто більше 4 тисяч, тож вагався.
до речі, ціни. мій старенький opel astra 2006-го року в україні продався за 4 тисячі доларів, аж загуло! себто перший потенційний покупець зателефонував, коли я ще не встиг клацнути на кнопочку «запостити» на auto.ria.ua. це я до того кажу, що я ще й, певно, продешевив з тою ціною, але в мене не було ані часу, ані бажання морочитися за зайві $500 перед від'їздом. в монреалі можна придбати цілком пристойну машину — не «нульового» опеля без кондиціонера, а якогось комфортного і не вбитого восьмирічного «японця», — за 4-6 тисяч тутешніх доларів. а машинку такого класу й віку, як мій старий опель, тут хіба що задарма не віддають.
як би там не було, цього дня ніхто нічого остаточно не вирішував, тож ми приємно провели час, оглядаючи автівки.
найперші враження від канади
канадські автівки їздять з одним номерним знаком — він ліпиться позаду. досить дивно йти тротуаром назустріч руху і не бачити номерів.
поліцейські патрулі всюдисущі. і вони не знімають котиків з дерев, не гасять пожеж і не розвозять п'яних туристів по готелях, — принаймні я бачив їх тут лише за виконанням їхніх прямих обов'язків: вони їздять вулицями і регулярно спиняють порушників.
рух на вулицях спокійний, правил майже не порушують. чому? дорого, і ніхто не питатиме, депутат за кермом чи зірка телебачення. окрім штрафів є система штрафних балів, різні порушення «коштують» по-різному; за деякі можна дуже швидко позбутися водійської посвідки.
в «спальних» зонах цікава система роз'їзду на перехрестях: немає совєцької системи «пропусти справа», але є знаки «стоп» з кожної сторони, всі повинні обов'язково зупинитися, а далі хто перший під'їхав — перший проїжджає перехрестя. поки що не бачив, як це працює при великому завантаженні вулиць, але одне зрозуміло: аварійність за такої системи значно нижча (ніхто не пролітає перехрестя наскрізь), а кількість людських жертв зведено до нуля.
тутешні білки не руді, а сірі.
шкільні автобуси — точно такі, як ото показують в американських фільмах. і коли такий автобус зупиняється, щоби підібрати чи висадити діток — блимають жовті ліхтарі, і вся вулиця позаду автобуса має спинитися й чекати.
п'ятеро дітей в одній квартирі — це обов'язково гвалт. на третій день зателефонували з адміністрації будівлі: хтось устиг пожалітися на галас.
costco — аналог нашого metro: дрібний гурт і реєстрація. тутешній metro — аналог «великої кишені», iga (друзі називають жартома «їжа») — наче «сільпо». продукти досить дорогі, як на український погляд: ми звикли їсти дорого, а тут доведеться економити, принаймні пильнувати бюджет, гуляючи між рядами супермаркетів.
люди з обмеженими можливостями не є інвалідами в тому сенсі, що вони не так обмежені в можливостях пересування і дій, як в україні. дуже часто можна бачити таких людей на зручних електричних візочках, які більше нагадують мікромашинки, — на вулиці, в торгових центрах, в супермаркетах.
ми ще в україні звикали до того, що воду й електрику потрібно ретельно економити, бо дорого. в квебеку вартість води, — холодної й гарячої — включено до вартості оренди помешкання, майже завжди. електрику й обігрів теж інколи включають, — і тоді навіщо щось економити, окрім як для власного сумління? поки що не зрозумів.
—————
наразі досить. перепрошую в усіх, хто чекав на новий допис, за довгу затримку — я почав готувати текст давно, але за всією метушнею останніх днів не міг завершити. тому терплячі отримують бонус — посилання на мій «мандрівний» фотоальбом, де вже назбиралося трішки більш чи менш приємних для перегляду світлин.
далі буде щоденник емігранта: перший тиждень:
- кавова депривація;
- визначилися з квартирою;
- придбали автомобіль!
- «ластівка», організація з допомоги імігрантам;
- бай — угода про оренду квартири;
- нарешті переселяємося до свого помешкання!