ще одні минули вихідні, добігає кінця літо. ще буде тепло — бо тут, у монреалі, тепла суха погода тримається в хороші роки аж до листопада, — але щось таке трішки сумне вчувається вже в шурхотінні ще зеленого листя кленів. сонце сховалося за сусідній будиночок, я сиджу на неметеному балконі з ноутбуком на колінах і проводжаю день. поруч сидить мариська і вилизується — хто зна, що собі думають коти в таку хвилину?
як минули вихідні? не помітив… вчора додвився «гобіта» — можна було би прискіпуватися, але навіщо? непогане розважальне кіно; шкода лишень, що якість 3d така невисока. їздили з теодорком роверами до парку на морозиво, накрутили 10 кілометрів, трохи «провітрилися». увечері переглянув «марсіянина», згадав. сьогодні вранці готував їсти: зупу з м’ясом та тортілью в сковорідці (треба таки варити картопю для тортільї, бо поки вона впріє, то м’ясо під нею підгорає). знову їздили до парку на морозиво, цього разу з гамаком, тож трохи розлабився там, поки менший гасав навколо. та й таке…
ще треба помити посуд і випрати білизну (дяка цивілізації за ті посудомийки та пралки!), а завтра мушу врешті-решт придбати квитки на поїзд моїм мандрівникам, бо автівка моя вже не витримає поїздки на тисячу кілометрів, а бухнути тисячу долярів у ремонт я вже не хочу, досить — тре міняти. але зараз ще не можу. тож, — мої мають якось доїхати з торонто до монреаля, коли прилетять. лишається десять днів. здається, трохи сумую, хоча цей сум не відчувається як щось фізіологічне, а тому… наче його й немає; але малесеньке зернятко смутку поступово виросло в якусь дивну порожнечу.
